Не кожен пост у цьому блозі починатиметься з оповідок про місцеву погоду, але в той день було дуже спекотно. Температура на сонці сягнула +40 ще до 12:00, і я почала підозрювати, що в одному з місцевих бункерів, мабуть, таки відкрились ворота в пекло.
Проте світ все ж не розплавився, як мій мозок, в той день. Адже окрім пережитої спеки, мені вдалось злітати малесеньким літачком на острів, зробити фотографії з відкритого (!) вікна і скупатись в безмежно красивому Північному морі.
Про все, по порядку...
Мабуть тут варто написати три слова про тата Жана (можна я не буду казати слово "тесть"?!). Так от, його звуть Рольф і він людина-оркестр. Рольф не лише працював колись воєнним пілотом (зараз він літає пасажирським літаком, якого він ніжно називає "автобусом":), але й займається музикою, пише книги і статті в журнали, робить фотографії із висоти польоту та ін.
Оскільки робота пілота має незвичний понеділко-п'ятницевий характер (запишіть неологізм, будь ласка), а літати він страшно любить, то інколи для розваги він орендує маленький літачок марки Cessna 172, бере двох охочих пасажирів і відправляється в коротку подорож.
Цього разу пощастило мені та Аві, наймолодшій донці Рольфа, якій всього 9.
Одна цікава історія про літачок Cessna 172. 28 травня 1987 року, за штурвалом саме такого літака номер D-ECJB, із Гамбурга вилетів німецький пілот на ім'я Матіас Рустом. Цей політ міг би бути абсолютно звичайним, якби Матіас не полетів спершу на Гельсінкі (Фінляндія), а потім обійшовши систему і обдуривши всіх на світі, 18-річний пілот приземлився прямо на Красну площу у Москві. Нагадаю, що у 1987 році Залізна завіса все ще спокійнесенько собі висіла, а отже Матіаса могли б збити, як сонце збило Ікара, і хоча наказу атакувати не було, винищувачі були напоготові. Хлопець успішно здійснив посадку і почав роздавати автографи. Керівництво союзу лютувало, навіть покотились голови кількох офіцерів СРСР (Горбачов, між іншим, від цієї історії лише виграв), а Матіас відсидів більше року тюрми і отримав амністію у 1988.
Мотив цього відчайдушного вчинку невідомий до сьогодні, а от легендарний літачок нині зберігається в музеї у Берліні.
Повертаючись до розповіді...
Точкою Б в нашому маршруті був малесенький острів Вангероге, що недалеко від Вільямсгафена. Тривалість польоту із Бремена — 40 хвилин. Висота — 4 тис. метрів.
Прийшовши в аеропорт та вдягнувши жилети, ми почали відв'язувати літак і перевіряти його стан. Ава шукала пташок у отворах апарату, і сама щебетала про літаки всілякі цікаві факти, роблячи паралельно перевірку. Вона це робить далеко не вперше.
Злітати маленькою Цессною із гіганської злетної смуги було весело і, якось трошки комічно.
От тільки відчуття не такі як у великому Боїнгу чи, навіть, в компактному Бомбардьє. В літаку, який важить значно менше, ніж легковий автомобіль (вага Цессни 172 всього 998 кг) відчувається все. Летиш немов крізь желе, розсікаєш густі хвилі повітря, підслуховучи тимчасом операторів аеротрафіку в навушниках...
На повороті відчуття як на американських гірках: ти невагомий, легесенький предмет, якого зараз ось-ось викине в порожнечу. Штурвал вниз — всі мої нутрощі вниз. Фантастичне відчуття.
На повороті відчуття як на американських гірках: ти невагомий, легесенький предмет, якого зараз ось-ось викине в порожнечу. Штурвал вниз — всі мої нутрощі вниз. Фантастичне відчуття.
І поки я замріяно сиділа на задньому сидінні, Рольф сказав: "Зараз я відкрию своє вікно, мені потрібно щоб ти зробила фотографії аеропорта Вангероге і всього острова. Буде вітряно".
Чи могла моя голова, із розтопленим від спеки мозком, подумати, що прийдеться висовувати руки з вікна на висоті в кілька кілометрів і в цей час фоткати?
Аж ніяк.
Було вітряно. Дуже вітряно. Зате температура за бортом складала +17. Чудово.
Там, за горизонтом, Норвегія.
Виглядає вся краса в рази краще, ніж передав мій Canon.
Самотній кораблик.
Про острів
Виявляється, Вангероге — дуже популярний острів для відпочинку. Люди прилітають сюди таким ж літачками як наш, припливають паромами і живуть влітку в орендований квартирах, які так і називаються Ferienwohnungen або ж "Квартири на відпустку".
Будівля із мозаїкою справа цілком могла б бути із українського міста:)
Основну частину острова можна обійти за пів години. Курортні місця завжди виглядають приблизно однаково: сувенірні крамнички, море купальників/плавок/капелюхів, морозиво, ресторани, абсолютно розслаблені люди навколо. Так спокійно та ідеалістично, аж тягне подрімати.
От і старе кафе на самій набережній, нічого особливого, але місце мало не священне для частини гостей острова.
Ну і нарешті...
Замість традиційних лежаків, німецькі пляжі заповнені такими цікавими диванами-коробочками (може хтось знає точну назву?) в яких дуже зрічно сидіти, лежати (для ніг знизу висувається спеціальна піставка) і навіть їсти (маленький складний столик теж є).
Море того дня було дуже теплим, я тішилась як дитина і не могла надихатсь повітрям.
Зауважте одну штуку: пляжі практично пусті. І це не тому, що море погане, воно прекрасне (щоправда теплим буває рідко), а тому що німці більше люблять Майорку, Ніццу, Бургас чи Мармарис, аніж Вангероге. Звісно, для тих хто хоче більше розваг, узбережжя Північного моря і такі маленькі острови — це відпочинок для інтровертів, сімей з дітьми і людей пенсійного віку. Але якщо ж потрібно лише повалятись кілька днів на пляжі і поплавати в солоній воді, то це ідеальний варіант.
З іншої сторони, тими днями через спеку не було жодного вільного місця в готелях та жодної вільної квартири. Де були всі ті люди, які орендували житло — невідомо.
Поплававши до схочу, і з'ївши морозиво, потрібно було вирушати назад.
Про повернення
Ава спить, я слідкую за картою польоту (такий-собі Google Maps для льотчиків:). В салоні спека від нагрітої кабіни. З останніх сил роблю ще пару фото і не можу перестати дивитись і дивуватись всьому, що зі мною відбувається.
Приземлившись Рольф заповнює папери, маленька машинка тимчасом заправляє Цессну пальним. Подорож завершилась із склянкою коли з льодом і обміном вражень.
День вдався.
На завершення
Останні два роки навчили мене вірити у те, що життя сповенене по-справжньому дивовижними речима. Варто лише не очікувати занадто багато. І тоді все буде добре.
Тепер я хочу навчитись літати, але спершу..можливо нарешті навчусь їздити на ровері:))
Наступні записи будуть про інтеграційний курс, про те, чого бракує мені в Німеччині та про те, як я перевозила Фінна і Шелбі в їх новий дім.
Немає коментарів:
Дописати коментар